Помилка, допущена під час ухвалення податкового закону, поставила під загрозу постачання тисяч наземних роботизованих комплексів для української армії. Через зміну податкового режиму для електротранспорту частина військової робототехніки підпала під додаткове оподаткування, що змусило виробників переглядати контракти, а державу — витратити п'ять місяців на виправлення власної помилки.
Йдеться про наземні роботизовані комплекси, які вже стали невіддільною частиною сучасної війни. Такі платформи, як «Стохід», «Тарган» і «Терміт», евакуюють поранених з позицій, підвозять воду, їжу та боєприпаси на передову, працюють на мінуванні, розмінуванні, у розвідці й логістиці. Вони замінюють людину там, де перебування людини пов'язане з максимальним ризиком, тож їхнє постачання є стратегічним інтересом держави, а не просто черговою закупівлею техніки.
Проблема почалася 1 жовтня 2025 року, коли у Верховній Раді зареєстрували законопроєкт №14097. Формально він стосувався змін до Податкового кодексу щодо особливостей оподаткування банків у 2026 році. Однак під час парламентського проходження до документа потрапили зміни щодо електричного транспорту, зокрема скасування окремих податкових переваг для електромобілів. Ніхто на етапі погодження не врахував, що разом із цивільним електротранспортом під нове податкове навантаження частково потрапляють і наземні роботизовані комплекси або компоненти до них.
Законопроєкт був депутатським, тому не проходив повноцінної урядової оцінки Кабінету Міністрів. Стандартна наукова та юридична експертиза не була зорієнтована на окреме питання: чи може ця податкова зміна зачепити оборону. На початку грудня 2025 року Верховна Рада ухвалила закон №4698-IX, а з 1 січня 2026 року новий податковий режим набув чинності. У секторі виробників роботизованих комплексів це викликало серйозне занепокоєння.
Масштаб загрози легко оцінити в цифрах. Навесні 2026 року Міністерство оборони оголосило план законтрактувати 25 тисяч наземних роботизованих комплексів для потреб армії лише за перше півріччя. Це вдвічі більше, ніж за весь 2025 рік. Якщо середня ціна одного замовленого комплексу через платформу DOT-Chain Defence становила 638 834 гривні, то загальна вартість такого плану сягає приблизно 15,97 мільярда гривень.
Накладання податку на додану вартість у розмірі 20% створює для держави два варіанти. Перший — знайти додатково приблизно 3,19 мільярда гривень, щоб придбати ті самі 25 тисяч роботів. Другий — не знайти цих грошей і купити менше техніки: замість 25 тисяч армія отримала б приблизно 20 833 комплекси. Це означає втрату понад чотирьох тисяч роботизованих платформ, кожна з яких могла б зберегти життя військових.
Для виробників ситуація також виявилася критичною. Частина контрактів укладалася за фіксованою кінцевою ціною: виробник погоджував ціну, розраховував собівартість, закладав маржу і брав на себе строки постачання. Раптова зміна податкового режиму частково або повністю з'їдала маржу, порушувала ланцюг закупівель і загрожувала затримками поставок. У військовій продукції рентабельність зафіксована на рівні 25%, тож після місяців роботи компанія могла вийти в нуль або навіть у мінус, втративши кошти, які мали йти на компоненти, дослідження, масштабування та зарплати.
Окремою проблемою стало те, що деякі виробники почали відмовлятися від контрактів, що загрожує зростанням вартості продукції для кінцевого споживача, тобто для армії. На війні затримка постачання означає додаткові ризики для життя бійців, які змушені самостійно тягнути на позиції сотні кілограмів вантажу замість того, щоб покласти цю роботу на роботизовану платформу.
Першою, хто публічно звернув увагу на проблему, стала журналістка Юлія Кирієнко-Мерінова. Після її допису Громадська антикорупційна рада при Міністерстві оборони включилася в роботу. Було проведено низку офіційних та неофіційних зустрічей із заступниками міністра оборони і представниками парламенту. Представники громадянського суспільства намагалися показати масштаб проблеми та разом із тими, хто припустився помилки, знайти спосіб її виправити. Завдяки участі в робочих групах і серії звернень ситуацію вдалося ескалювати максимально швидко.
Цей випадок демонструє, що «помилка держави» не є абстрактним поняттям. За нею стоять відповідальність конкретних інституцій, бюрократичні процеси та втрачений час. П'ять місяців, витрачених на виправлення, — це не лише мільярди гривень, а й тисячі одиниць техніки, які не доїхали до фронту, та життя, які могли б бути врятовані. Налагоджені процедури та інституційна пам'ять мали б не допускати таких втрат у воюючій країні, де кожна податкова правка може мати оборонну ціну.
