Україну не вдалося зламати ззовні, тому ворог намагається розколоти її зсередини
Автор колонки закликає українців зберегти внутрішню єдність попри втому, біль і взаємні претензії, адже Росія після невдачі зовнішнього тиску робить ставку на розкол суспільства. Єдність не означає однаковість думок, але вимагає не бачити ворога в співгромадянині.
Після років повномасштабної війни Україна стикається з новим випробуванням: здатністю залишатися разом, коли накопичилися втома, біль, втрати та взаємні претензії. Автор колонки наголошує, що ворог, якому не вдалося зламати країну ззовні, тепер робить ставку на внутрішній розкол, використовуючи недовіру як зброю.
У лютому 2022 року українці об'єдналися перед смертельною небезпекою: відкривали домівки незнайомцям, ставали до лав захисників, волонтерили та рятували поранених. Тоді ніхто не питав у сусіда, за кого він голосував. Сьогодні ж, коли біль і розчарування накопичуються, існує ризик, що суспільство почне шукати ворога не по той бік фронту, а серед своїх.
Автор нагадує про історичний сценарій, який Москва застосовувала десятиліттями. Після вбивства полковника Євгена Коновальця радянські спецслужби прагнули не лише фізично усунути лідера, а й спровокувати боротьбу між його наступниками, посіяти взаємну недовіру. Фізичне знищення мало стати лише початком, а справжньою метою був розкол українського руху.
Ще 1943 року митрополит Андрей Шептицький у посланні «Як будувати рідну хату» застерігав від фатального ділення між собою, спорів і партійності, які нищать національну справу. Автор цитує його слова про те, що в душі українця є сильна воля мати свою державу, але водночас може існувати не менш сильна воля, щоб ця держава була обов'язково такою, якою її хоче бачити певна партія чи група. Минуло понад 80 років, а запитання залишається: чи любимо ми Україну більше, ніж власне уявлення про те, якою вона повинна бути?
Заклик до єдності, як наголошується в колонці, не означає заклику мовчати. Україна бореться за право бути вільними людьми у вільній країні, а вільні люди можуть сперечатися, критикувати владу та мати різні політичні переконання. Єдність починається не там, де всі думають однаково, а там, де попри відмінності люди перестають бачити один в одному ворога. Здорова демократія не суперечить єдності, а потребує її.
Автор наголошує на різниці між суперечкою заради спільного блага та боротьбою за знищення опонента. Політичний опонент не перестає бути співгромадянином. Єдність потребує спільного сумління, яке починається із запитання, що сьогодні служить спільному благу. Від влади це вимагає відповідальності та чесної комунікації, від опозиції — ставити державний інтерес вище партійного, а від громадянського суспільства — вимагати правди, не дозволяючи справедливому обуренню перерости в ненависть.
Осердям здатності вистояти залишаються Сили оборони України, але війну не може виграти сам президент, генерал чи навіть військо, якщо за його плечима немає народу. Захисники повинні відчувати, що суспільство не переклало на них усю відповідальність за власне майбутнє. Це означає справедливий розподіл тягаря війни, підтримку поранених і родин загиблих, гідне повернення ветеранів до мирного життя.
Автор також звертає увагу на необхідність подолати спокусу ділити українців на «старих» і «нових», на тих, хто залишився, і тих, хто виїхав. Українські громади за кордоном можуть бути живими представництвами країни, але для цього мільйони українців поза межами батьківщини не мають переставати бути частиною свого народу. Україна сьогодні більша за свої географічні кордони, але вона повинна залишатися одним народом.
