Повернення з передової до цивільного життя щоразу оголює глибоку суспільну прірву, яка загрожує не лише моральному стану військових, а й здатності України вистояти у війні. Український військовослужбовець, який провів останні роки на сході країни, ділиться спостереженнями про те, як кардинально відрізняються реалії фронту і тилу, і закликає суспільство усвідомити цю небезпеку, поки не пізно.
На передовій, за його словами, діють жорсткі та прозорі правила, де ціна помилки — людське життя. Ефективність там вимірюється не гучними гаслами чи коментарями в соцмережах, а знищеними цілями та врятованими побратимами. Однак варто перетнути невидиму межу і опинитися в тилу — у відпустці чи у справах — як одразу постає стіна зовсім іншого світу. Міста, далекі від фронту, заповнені людьми, які поспішають у своїх буденних цивільних справах, і це саме те, за що воюють захисники. Проте за фасадом вдячних білбордів і мільйонних зборів на дрони ховається глибоке нерозуміння та відчуження.
Автор наголошує, що пересічне суспільство загалом не готове до зустрічі з тими, хто забезпечує існування України вже тринадцятий рік війни. Він звертає увагу на мільйони громадян та їхні родини, які ухиляються від військової служби, для яких війна існує десь далеко. Особливу проблему становить термінологічна плутанина: в українській мові всі категорії ухилянтів злилися в одне слово, тоді як у міжнародній практиці існують чіткі розмежування.
Зокрема, згадується британський досвід Другої світової війни, де існували категорії «draft dodgers» (ухилянти), «AWOL» (самовільне залишення частини) та «conchies» (свідомі відмовники з релігійних або моральних переконань). Останні мали право на альтернативну службу, що передбачала не менш небезпечну роботу, наприклад, у пожежній охороні під час бомбардувань Лондона. Британське суспільство за шість років війни навчилося розрізняти форми участі, тоді як в Україні поки що не навчилися навіть розрізняти форми відмови. Альтернативна служба в умовах воєнного стану практично не використовується.
Ще більш тривожним є паралель зі США після В'єтнамської війни. Тоді десятки тисяч молодих американців тікали до Канади та Швеції, публічно спалювали повістки, а суспільство розкололося навпіл. Повертаючись додому, ветерани стикалися з агресивними протестами та ігноруванням їхніх травм. Хоча війна в Україні є екзистенційною, а не колоніальною, ризик повторення «в'єтнамського синдрому» залишається високим. Повага до військових часто залишається абстрактною, працюючи в соціальних мережах, але руйнується при реальному зіткненні з важким досвідом війни.
Ізоляція ветеранів, на думку автора, може вирости не з ворожості, а з інституційної неспроможності та цивільного страху перед реальністю війни. Це різні хвороби, але результат може бути однаково руйнівним. Суспільству бракує інституційних механізмів для адаптації військових, а «паперова армія» проти цифрових ухилянтів лише поглиблює розрив.
Вихід автор вбачає у чесному діалозі та готовності цивільного суспільства не просто декларувати підтримку, а реально інтегрувати ветеранів, визнаючи їхній досвід і потреби. Без цього, попереджає він, перемога залишатиметься під загрозою через внутрішній розкол.
