Понад 6 мільйонів українців були змушені покинути свої домівки через бойові дії або окупацію, однак для переважної більшості з них питання житла залишається невирішеним навіть на четвертий рік повномасштабної війни. Оренда без жодних гарантій, державні програми компенсації, які застрягають у бюрократії, та недоступна іпотека — це щоденна реальність внутрішньо переміщених осіб (ВПО). Про власний досвід та системні проблеми розповіла переселенка з Харківщини, продюсерка документального фільму про ВПО Ольга Гужва в програмі «По живому».
Житлова криза, яка навесні 2022 року здавалася тимчасовою, перетворилася на довгостроковий стан для мільйонів людей. Частка переселенців, які живуть у статусі ВПО понад рік, стабільно зростає, а ринок оренди, куди одночасно хлинули мільйони, так і не отримав жодного регулювання — ні щодо цін, ні щодо гарантій для орендарів. Держава запровадила кілька програм підтримки: компенсаційні виплати на проживання, пільгову іпотеку «єОселя», ваучери за зруйноване чи окуповане житло та часткове відшкодування першого внеску. На папері цей перелік виглядає солідно, але в реальності, за словами Ольги Гужви, кожна з програм намагається закрити одну вузьку проблему, тоді як переселенець стикається з комплексом взаємопов'язаних труднощів: робота, діти, психологічна адаптація та відсутність накопичень. Поки програми залишаються точковими, вони не спрацьовують як система.
Історія самої Ольги Гужви є типовим прикладом того, з чого починається шлях переселенця. Її дім розташовувався за 15 кілометрів від кордону з Росією, і перші місяці повномасштабного вторгнення сім'я провела під обстрілами. До кінця березня 2022 року фізично виїхати було небезпечно, оскільки російські війська контролювали дороги, якими намагалися евакуюватися цивільні. Рішення виїхати ухвалювалося не як планування нового життя, а як питання виживання. Сім'ю скоординувала команда, з якою на той момент працювала Ольга, — вони чекали на неї у Львові. Однак і там 2022 рік був хаотичним: місто одночасно прийняло сотні тисяч людей, і знайти житло, навіть подобове, було майже неможливо. Перший час забезпечило тимчасове проживання в готелі, а вже потім почався довгий шлях пошуку оренди, який супроводжувався неодноразовою зміною квартир.
Спочатку сім'я свідомо орендувала однокімнатну квартиру, не бачачи сенсу облаштовуватися ґрунтовніше, бо вірила, що переїзд ненадовго. Питання школи для дитини навіть не розглядалося. Лише з часом прийшло усвідомлення: це не тимчасова ситуація, а нова довгострокова реальність, у якій треба вибудовувати повноцінне життя — включно з довгостроковою орендою, школою та соціальними зв'язками. Ольга описує досвід переселенця як японське мистецтво кінцуґі, коли розбитий посуд склеюють золотом, і тріщини стають частиною нового візерунка. За її словами, інтеграція в нову громаду — це процес без завершення, подібний до соціалізації чи дорослішання: він постійно триває, а не має фінальної точки.
У перший рік після переїзду людина зазвичай ще не усвідомлює масштабу втрати — цінність фізичного виживання переважає все інше. Але брак роботи та фінансової стабільності різко знижує здатність адаптуватися, тоді як наявність бодай якоїсь підтримки й перспективи в роботі значно полегшує цей процес. Показовою є історія про пошук школи для доньки: сім'я просто йшла вулицями нового району й читала назви шкіл поруч, коли до них звернувся чоловік, який виявився директором однієї з них. Дізнавшись, що перед ним переселенці без готових документів, він запропонував написати заяву й прийняти дитину протягом тижня — без зайвої бюрократії. Це, за словами Ольги, приклад справжньої підтримки з боку громади, поряд з якою, втім, трапляються й протилежні історії — конфлікти та булінг. Обидва досвіди існують паралельно.
На переконання Ольги Гужви, труднощі переселенців у житловому питанні полягають не в тому, щоб знайти квартиру фізично: рієлторські агенції та онлайн-сервіси з фільтрами роблять цю частину відносно простою, хоч і не безкоштовною через агентські внески. Реальна проблема — у повній незахищеності орендаря. Навіть за наявності письмового договору власник квартири може будь-коли підвищити орендну плату, пославшись на «кон'юнктуру ринку» чи курс валют, або взагалі виставити житло на продаж, залишивши орендарю місяць на пошук нового варіанта. Для сім'ї, яка вже вбудувала своє життя в конкретний район — школу дитини, роботу, побутові зв'язки, — такий примусовий переїзд означає не просто логістичні незручності, а цілий каскад додаткових витрат.
Ще одна системна прогалина — відсутність будь-якого механізму підтримки, якщо хтось із членів сім'ї втрачає роботу. Немає програми, яка б хоча б частково покрила орендну плату на період пошуку нової зайнятості, а саме оренда, за словами Ольги, є найбільшою статтею витрат переселенської родини. Державні програми, як-от «єОселя» та ваучери, часто виявляються недоступними через бюрократичні перепони або вимоги, які не враховують реального становища ВПО. Ситуація ускладнюється тим, що багато переселенців не мають «білої» зарплати, необхідної для отримання іпотеки, або не можуть зібрати достатньо документів для підтвердження статусу. Таким чином, мільйони українців залишаються в стані невизначеності, без надії на стабільне житло найближчим часом.
