Напис «Пробачте нас, брати-поляки, за нерозуміння та мовчання в час, коли вас розстрілювали на нашій землі (1939–1940)» зустрічає відвідувачів Харківського Меморіалу жертв тоталітаризму вже чверть століття. Для багатьох він є щирим жестом співчуття польському народові та символом українсько-польського примирення. Однак цей напис породжує низку незручних запитань: хто саме «не розумів» і «мовчав» у 1940 році, і чи може народ, який сам пережив втрату державності, Голодомор, Великий терор та багаторічний тоталітарний геноцид, брати на себе моральну відповідальність за злочини радянського режиму, жертвою якого став?
Ця стаття не ставить під сумнів українсько-польське примирення, а навпаки — пропонує поглянути на нього уважніше. Справжнє примирення народжується не з замовчування складних питань, а з довіри до історичної правди. Саме тому варто розібратися, що стоїть за словами на меморіальному камені та який контекст вони мають.
Харківський Меморіал жертв тоталітаризму розташований у Шостому кварталі Лісопарку. Це місце завжди справляло особливе враження: старі дуби, тиша, білий монумент, український і польський прапори, братські могили та нескінченні ряди плит із прізвищами людей, життя яких обірвав сталінський режим. Однак напис біля входу викликає здивування не через співчуття польському народові, а через те, що він ігнорує історичний контекст: український народ у 1940 році вже пережив Голодомор, масові депортації, колективізацію та Великий терор, і сам жив у країні, де будь-яке вільне слово могло коштувати життя.
Щоб зрозуміти сенс цього меморіалу, потрібно відмовитися від поділу історії на «українську» та «польську». Шостий квартал харківського Лісопарку став місцем останнього спочинку не тому, що тут зустрілися дві нації, а тому, що тут зустрілися дві великі трагедії, створені одним і тим самим режимом — московським тоталітарним. Ще задовго до Катинського злочину ця земля вже була місцем масових поховань: у 1937-1938 роках, під час Великого терору, співробітники НКВД таємно звозили сюди тіла людей, розстріляних у внутрішній тюрмі Харківського обласного управління міліції. Серед них були робітники, селяни, інженери, вчителі, священники, науковці та військові — люди різного віку, професій і національностей, яких Кремль оголосив «ворогами народу». Більшість із них були українцями — такими самими безправними заручниками сталінської держави, як і мільйони інших мешканців радянської України.
Навесні 1940 року трагедія цього місця отримала ще один вимір. Після рішення московського Політбюро ЦК ВКП(б) розстріляти польську еліту, полонених зі Старобільського табору почали привозити до Харкова — ще донедавна призначеної Кремлем першої столиці Української РСР. Поляків убивали у тій же внутрішній тюрмі Харківського управління НКВД, а вночі мертві тіла таємно вивозили до Лісопарку — так само, як це робилося кількома роками раніше з українцями. Так поруч з українськими жертвами Великого терору в землю лягли офіцери Війська Польського, поліцейські, державні службовці та представники інтелігенції — люди, яких сталінська тоталітарна влада прирекла на смерть лише тому, що вони були носіями польської державності.
Особливість Харківського меморіалу полягає в тому, що він не розділяє пам'ять, а об'єднує її. Тут немає окремої української землі скорботи та окремої польської землі скорботи — є одна земля, один цвинтар, один злочинний московський режим і один кат. Саме тому цей меморіал є не лише місцем польської пам'яті в Україні, а одним із найважливіших символів спільної пам'яті про злочини сталінського режиму проти українців, поляків та людей різних національностей.
Слова, викарбувані на камені, мають особливу вагу, адже меморіали говорять не лише про минуле — вони формують уявлення наступних поколінь про те, хто був жертвою, а хто злочинцем. Напис «Пробачте нас, брати-поляки» може створювати хибне враження, ніби українці як народ несуть відповідальність за злочини, скоєні радянським режимом, хоча самі українці були одними з головних жертв цього режиму. Це не применшує трагедії польського народу, але вимагає більш точної історичної мови.
За останні роки між Україною та Польщею відбулося багато подій: була безпрецедентна польська підтримка України після початку повномасштабної російської агресії, братерська солідарність двох народів. Однак виникли й нові історичні суперечки, які вкотре довели, що історична пам'ять залишається надзвичайно чутливою сферою. Саме тому питання, поставлені написом на меморіалі, потребують спокійного та зваженого осмислення — не для звинувачень чи виправдань, а для того, щоб краще зрозуміти, якою мовою повинна говорити пам'ять.
