Чернігівський фотограф і військовослужбовець «Азову» Роман Закревський презентував у липні в Києві свою дебютну книгу «Я стою у довгій черзі разом з іншими військовими», у якій поділився досвідом і роздумами про війну, красу й любов. У розмові з журналістами він також пояснив, чому свідомо відмовився знімати жахи війни та як визначає для себе етичні межі документальної зйомки.
Закревський зізнається: він завжди мріяв знімати війну, уявляв, як їздитиме світом «гарячими точками». Утім, війна прийшла до його рідного Чернігова. 2023 року фотограф долучився до «Азову», щоб фільмувати війну так, як уміє, — з любов'ю до людей і в пошуках краси там, де її, здавалося б, не мало бути.
Попри втому, втрати й особисті трансформації, цієї весни він написав у Facebook: «Я продовжую служити світлу. А світла вистачить на всіх. Навіть якщо його намагаються забрати. Воно все одно переможе темряву. І в тому світлі я не один. І ніколи не був. І ніколи не буду. Бо світло притягує до себе тих, хто так чи інакше тягнеться до нього».
Обкладинку його сторінки у Facebook досі прикрашає світлина, зроблена 2023 року в Чернігові біля Катерининської церкви: сонце, моторолер, дорослі з дитиною та парочка на траві. За словами автора, це картинка того життя, до якого хотілося б повернутися після перемоги.
Камера, розповідає Закревський, стала для нього способом пізнання світу та згодом — мовою любові. Він каже, що дуже любить людей і бачить їх красивими. Найбільше задоволення йому приносить момент, коли людина впізнає себе на світлині з нового боку й дивується: «Невже це — я? Не такий вже і страшний». Ця магія, переконаний фотограф, народжується з любові.
Говорячи про роботу під час облоги Чернігова, він згадує, як після влучання бомби в будинок на вулиці Чорновола пішов туди з камерою, бо розумів, що має це зафіксувати. Тоді він думав лише про кадр: передній план, задній план, деталь, різкість, діафрагма, витримка. Пізніше, вже у війську, він почав їздити на позиції, спілкуватися з бійцями, вивчати, як працює міномет. У таких умовах, каже він, важливо бути близьким до воїнів, але не заважати, і працювати з максимальною повагою до їхньої справи.
Окремо фотограф зупинився на темі етики. Приводом стала опублікована Єфремом Лукацьким світлина загиблої родини, яку затиснуло плитами розбомбленого будинку в Києві. Фото викликало гостру реакцію в соцмережах і нову хвилю професійних дискусій. Закревський каже, що має власне правило: не нашкодити. Якщо знімок може завдати шкоди, він не показуватиме його, навіть коли кадр видається вдалим.
Він зізнається, що давно перестав фіксувати «чорнуху», бо не хоче «годувати цього вовка». На його думку, у світі й без нього достатньо людей, які професійно займаються такими зйомками. Водночас питання етичності, зауважує він, завжди індивідуальне й залежить від багатьох факторів.
Щодо резонансного фото Лукацького, яке деякі порівнювали з «Гернікою» Пікассо, Закревський висловився стримано. Він припустив, що такий кадр мав би більший ефект, якби його вперше показали на глобальній виставці, організованій українськими інституціями, а не опублікували в інтернеті на тлі хайпу. «Ця фотографія — крик, — пояснює він. — Але це може бути схоже на ситуацію, коли ви йдете вулицею, чуєте крик, але не розумієте, що відбувається».
На думку фотографа, ефективність шокуючих світлин дещо перебільшена: гучний хайп навколо них зазвичай не виходить за межі української інформаційної бульбашки. Якщо кричати надто часто, люди звикають до цього крику й перестають звертати на нього увагу.
Відповідаючи на запитання про ставлення зовнішнього світу до українського болю, Закревський зазначив, що перебуває у війську, має власне ком'юніті серед побратимів і не заглиблюється в гучні новини та заяви. Свою позицію він пояснює зосередженістю на службі та роботі, якій присвятив себе після повномасштабного вторгнення.
