Минулого літа українці виходили на площу Франка біля Офісу президента через ситуацію з НАБУ та САП. Цього літа причиною стали кадрові рішення в Кабінеті Міністрів. Змінилися лише гасла на картонках, а суть залишилася незмінною — президентські рішення, які змушують людей виходити на мітинги. Ці протести водночас є і доброю, і поганою новиною.
Добра новина полягає в тому, що українці навіть під час великої війни не готові мовчки погоджуватися із суперечливими та провальними рішеннями президента. Суспільство вкотре демонструє свою зрілість, чого не можна сказати про низку державних інституцій. Погана новина — цих мітингів можна було б уникнути. У зрілій державі влада пояснює свої рішення до того, як люди беруть у руки мітингові картонки.
У Верховній Раді депутати виглядали розгубленими. Вони сперечалися про різне, але майже кожна розмова впиралася в одне запитання: навіщо саме зараз? Це запитували не лише в опозиції. Найбільше нерозуміння спостерігалося серед президентської більшості. Для депутатів «Слуги народу» найбільшою образою стало те, що президент вкотре не вважав за потрібне обговорити з ними перетасовування портфелів у Кабінеті Міністрів. Схоже, у Володимира Зеленського остаточно сформувалася нова модель управління, яку можна назвати «телеграмною монархією»: раптові кадрові рішення парламентарі дізнаються лише із соцмереж та медіа.
Відставка Юлії Свириденко не стала великою політичною сенсацією. Її прем'єрство навряд чи увійде до підручників як епоха великих рішень. Історія, ймовірно, запам'ятає її як другу жінку і другу Юлію, яка очолювала український уряд. Однак ця новина прожила недовго — кулуарами поповзли плітки, що наступним на вихід піде міністр оборони Михайло Федоров, і це виявилося правдою.
За останні кілька років не пригадують жодного міністра, відставка якого викликала б такий спротив — не лише в суспільстві, а й усередині самого парламенту. Депутати різних політичних таборів відкрито відстоювали конкретного члена уряду, що для української політики є аномалією. Михайло Федоров не є класичним політиком; його капітал — вміння будувати стратегію та запускати процеси. Він набрав політичну вагу поруч із Володимиром Зеленським, показавши себе ефективним управлінцем. Однак чиновнику можуть пробачити провалену реформу значно легше, ніж самостійну високу політичну вагу.
Президент фактично визнав існування конфлікту між міністром оборони та головнокомандувачем ЗСУ. Про розбіжність підходів говорили ще на початку призначення Федорова в Міноборони. Він — людина інновацій та технологій, тоді як Олександр Сирський представляє стару армійську систему й традиційну артилерію. Проблема в тому, що війну не виграти, коли дві концепції починають воювати одна з одною. Міністерство оборони, Генеральний штаб і Збройні сили — це не корпорації-конкуренти, а елементи одного механізму. Якщо вони працюють один проти одного, ламається обороноздатність держави.
Якщо конфлікт був системним, виникає питання: чому політичну відповідальність покладають лише на одного? Президент може пояснювати це темпами реформ мобілізації, контрактної служби чи ТЦК. Але за шість місяців неможливо завершити реформу, яка залежить від Генштабу, Міноборони, уряду та парламенту. За цей час можна лише задати напрямок. Федоров принаймні спробував це зробити. Натомість за останні місяці країна пережила гучні скандали навколо окремих бригад, командирів, мобілізації та організації оборони. Наслідки цих провалів — смерті людей, але це не стало приводом для жорсткої розмови про персональну відповідальність інших учасників процесу.
Ті, хто сьогодні виходить на мітинги, — переважно люди, які виросли разом із незалежною Україною. Вони не пам'ятають країни, де мовчання було умовою виживання. Їх складно залякати й переконати, що незручні запитання треба відкласти «до перемоги». Їхній протест не можна списувати на юнацький максималізм чи надмірну емоційність. Вони вийшли тоді, коли відчули, що держава починає віддалятися від принципів, заради яких ці українці готові її захищати. Минулого року президентові знадобилося лише кілька днів, щоб почути суспільство і відступити. Тепер інтрига навколо очільника Міністерства оборони зависне до серпня, якщо на те буде воля Банкової. Якщо українці щоліта повертаються на ту саму площу, щоб нагадати владі про межі її повноважень, протест поступово перетворюється на спосіб діалогу.
