Рішення не включати Михайла Федорова до нового Кабінету Міністрів спричинило найбільші протести в Україні від початку повномасштабного російського вторгнення, зазначає Reuters. Акції, які розпочалися в середині липня 2026 року, на 27 липня тривали вже тринадцятий день у Києві та низці обласних центрів — Львові, Дніпрі, Миколаєві, Рівному, Івано-Франківську та інших містах. За оцінками міжнародних спостерігачів, вони перевершили за масштабом навіть торішні виступи на захист незалежності НАБУ та САП.

Кадрове питання, яке мало залишитися технічною процедурою в межах загального оновлення уряду, перетворилося на суспільний іспит щодо того, яку владу українці готові вимагати. Протестувальники виходять під гаслами «Федоров — міністр оборони», «Дрони замість крові» та «Нас доведеться вислухати до кінця». Ці вимоги свідчать, що люди захищають уже не лише окрему посаду, а пов’язують із цією історією якість управління війною, людську ціну рішень та право суспільства вимагати пояснень.

Формальною причиною відставки уряду стала зміна прем’єр-міністра: Юлія Свириденко пішла у відставку 15 липня, що відповідно до статті 115 Конституції України спричинило припинення повноважень усього Кабінету Міністрів. У таких умовах новий склад має формуватися заново, і внесення чи невнесення конкретного міністра не потребує окремого персонального рішення. Однак, як зауважують аналітики, саме так технічна процедура стала політичною кризою.

Прямих доказів того, що відставку прем’єрки породили для усунення Федорова, у відкритих джерелах немає. Але непрямі ознаки вказують на свідомий політичний крок. По-перше, Свириденко прибрали раптово, без чіткого пояснення причин — Reuters писав, що депутати не розуміли мети ротації. По-друге, офіційна комунікація суперечила собі: прем’єрці дякували за стабільну роботу і нагороджували, але водночас терміново усували нібито заради ефективнішого управління. По-третє, наступне призначення для Свириденко не було до кінця узгоджене — джерела «Української правди» повідомили, що вона відмовилася від пропозиції стати послом у США.

На момент запуску відставки не було навіть визначеного кандидата на пост прем’єра: у владній фракції обговорювали чотири кандидатури — Федорова, Корецького, Шмигаля та Терехова. Після зриву призначення Ігоря Клименка на посаду міністра оборони через протести це відомство залишилося без постійного керівника. При цьому, навіть після звільнення Олександра Сирського з посади головнокомандувача та призначення Михайла Драпатого, Федорова не повернули до уряду. Публічна причина — конфлікт між Міноборони та Генштабом — зникла, але президент продовжував пропонувати Федорову інші ролі, а не реальний контроль над оборонним відомством.

Розслідування «Української правди» свідчить, що у владних колах Федорову приписували президентські амбіції, а протести намагалися пояснювати як проплачені. Видання також описало конфлікти довкола оборонних закупівель і тривалу протидію політичному посиленню міністра. Хоча це не судово доведений мотив, воно показує спосіб мислення, за якого суспільна довіра до сильного чиновника сприймається не як ресурс держави, а як загроза центру влади.

Водночас проблема персоналізованої влади має й суспільне коріння. Війна, корупція, економічна нестабільність і страх за майбутнє створюють природну потребу знайти гаранта — людину, яка нібито здатна вирішити всі проблеми. Протести довкола Федорова показують, що суспільство починає переходити від патерналістської моделі до вимоги зрілішої влади — такої, яка не придушує самостійних людей, а поєднує їхній розум, відповідальність і моральну енергію заради спільного блага. Чи готові до цього як влада, так і громадяни, залишається головним питанням цієї кризи.