Гончаренко пропонує мирний план із покрокових домовленостей
Український політик і народний депутат Олексій Гончаренко опублікував колонку, в якій пропонує відмовитися від очікування «чудо-зброї» та перейти до серії малих домовленостей з Росією за участю країн-гарантів. План передбачає поетапне припинення ударів по інфраструктурі, розблокування моря та поступове звуження фронту.
Народний депутат України Олексій Гончаренко оприлюднив колонку, в якій запропонував новий підхід до завершення війни — не через один всеосяжний мирний договір, а через серію окремих вузьких домовленостей із Росією. За його словами, текст написано на початку жовтня 2026 року в Києві, де частково перекриті мости, а удари завдаються по енергетиці, бізнесу, складах і дата-центрах.
Автор наводить конкретні цифри, які, на його думку, засвідчують глибину кризи. Уперше за сто років Україна за тиждень не виплавила жодної тонни сталі. У 2014 році в Києві щодня народжувалося 95 дітей, а у 2026-му — 44. Гончаренко наголошує, що визнавати таку реальність неприємно, але саме з цього має починатися будь-яка стратегія порятунку.
Політик критикує нинішню стратегію України, яку описує як очікування дива: чудо-зброї, розпаду Росії або приходу НАТО. Він зазначає, що Росія має балістику всю війну, але це не змусило Україну здатися, отже, й українська балістика не змусить здатися Росію. На його переконання, гонка озброєнь перетворюється на замкнене коло, кожне коло якого коштує тисяч життів і руйнувань.
Гончаренко визнає, що на полі бою існує паритет: Україна має сильну армію, яку за п'ять років не зламали, але й Росія тримається, її економіка працює, поповнення є. Водночас у війні на виснаження паритету немає, і тут, на думку автора, Україна програє, бо воює за чужі гроші, тоді як Росія — за свої. Час, підкреслює він, грає проти України.
Саме тому головною метою Гончаренко називає збереження якомога більшої кількості українців. Він пропонує домовлятися там, де це можливо, хитрувати там, де потрібно, і тиснути там, де є сили. При цьому наголошує: домовленість означає поступки з обох сторін, а не капітуляцію.
Ключова ідея колонки — відмова від спроби підписати один «вічний» мирний договір. Між Україною і Росією немає довіри, інструментів і збігу позицій у головних питаннях, тому великий договір неможливий. Натомість автор пропонує багато малих угод, кожна з яких має свій предмет, строк і гаранта. Якщо один трек зривається, решта продовжує працювати, і в Москви не буде однієї кнопки, щоб обвалити все.
Як приклад він наводить інфраструктуру. Домовитися про повну зупинку ударів одразу нереально, але можна домовитися не бити по школах, потім — по лікарнях, мостах, залізниці та житлових будинках. Кожна виконана маленька домовленість дає досвід виконання, на якому можна будувати більші.
Серед основних цілей на цьому етапі Гончаренко називає безпеку моря, енергетику, інфраструктуру та поступове звуження бойових дій лише до Донбасу. По суті, йдеться про деескалацію на морі, в небі й на землі, і кожен із цих напрямків можна розбити на десятки менших.
Для кожної домовленості автор пропонує будувати «трикутник миру»: дві вершини — Україна і Росія, третя — країна або кілька країн-гарантів. Гарант має одночасно мати реальні важелі впливу на Росію, довіру України та власний інтерес вигравати від угоди й втрачати від її зриву. Останній пункт, на думку Гончаренка, ключовий, адже довіри між Києвом і Москвою не буде ще поколіннями, а інтереси є вже сьогодні.
Як приклад він наводить Чорне море, де Росія отримує безпеку своїх портів, а Україна — можливість відновити морську торгівлю. Загалом колонка пропонує змінити підхід до переговорів: не чекати на велику угоду, а будувати мир крок за кроком, знижуючи інтенсивність війни та зберігаючи людський потенціал країни.
4
