304 роки від смерті гетьмана Івана Скоропадського: останнього захисника козацької автономії

14 липня виповнюється 304 роки від смерті гетьмана Івана Скоропадського, який очолював Гетьманщину в 1708–1722 роках. Його правління стало останнім періодом відносної самостійності козацької держави перед посиленням імперського контролю Росії. Народжений 1646 року в Умані, він виріс разом із козацькою державою, пройшов крізь Руїну й опинився в епіцентрі великої геополітичної гри між Швецією, Росією та Польщею.

Іван Ілліч Скоропадський народився в Умані — місті, яке невдовзі стало одним із центрів Хмельниччини. Коли 1648 року Богдан Хмельницький підняв повстання, маленькому Івану було лише два роки. Освіту здобув у Києво-Могилянській академії — найкращому навчальному закладі тогочасної України. У 1674 році, після зруйнування Умані турками, родина Скоропадських переселилася на Лівобережжя, що було типовим шляхом для багатьох правобережних родин, які шукали безпеки під владою лівобережних гетьманів.

Кар'єра Скоропадського розвивалася швидко й системно. Він пройшов посади чернігівського полкового писаря, генерального бунчужного (1698–1699), генерального осавула (1701–1706). У 1706 році гетьман Іван Мазепа призначив його стародубським полковником — однією з найважливіших посад у тодішній Гетьманщині через стратегічне значення Стародуба. Мазепа бачив у Скоропадському надійного соратника й, за деякими свідченнями, потенційного наступника. Скоропадський виконував важливі дипломатичні місії: до Речі Посполитої, Москви і Запорозької Січі.

Перехід Мазепи на бік шведського короля Карла XII у жовтні 1708 року став шоком для Петра I. Цар терміново шукав заміну Мазепі. Інші кандидати — Данило Апостол чи Павло Полуботок — здалися йому недостатньо лояльними. Скоропадського заарештували в московському таборі після перехоплення листа від Мазепи, в якому той закликав «московське військо зі Стародуба искоренити». Однак уже за кілька тижнів московський цар обрав саме його. У листопаді 1708 року в Глухові відбулася рада, на якій Скоропадського проголосили гетьманом. Формально — за рішенням старшини, фактично — за прямою волею московського царя.

Мазепа навіть зі шведського табору продовжував листуватися зі своїм колишнім соратником, називаючи його приятелем. Попри офіційну необхідність засуджувати виступ Мазепи, у своїх універсалах і листуванні Скоропадський, на відміну від московської канцелярської традиції, завжди уникав називати Мазепу «зрадником», використовуючи нейтральні звернення — «бувший гетьман» або «наш антецесор (попередник)».

Нова булава дісталася з важкими умовами. Петро I ніколи не довіряв Скоропадському. Він затримав затвердження нових «статей» (договірних умов), переніс столицю з Батурина до Глухова, ввів постійні російські війська (10 драгунських полків) і призначив резидентів для нагляду за гетьманом. Після Полтавської битви тиск посилився ще більше: заборона торгівлі з Європою та Запоріжжям, обмеження промисловості, свавілля російських вельмож на кшталт Меншикова.

У Глухові Скоропадський створив ефективну систему управління. Центральним органом стала Генеральна військова канцелярія — найвища адміністративна, судова та військова установа Гетьманщини 1708–1722 років. Саме тут зосереджувалася реальна влада гетьмана в умовах постійного нагляду з боку Петербурга. Канцелярія складалася з генерального писаря (Семен Савич, який був другий після гетьмана за владою), генеральних суддів, осавулів, хорунжого та бунчужного. Вона керувала судочинством (гетьман мав право помилування), військовими справами, фінансами та зовнішніми зносинами. Незважаючи на обмеження, Скоропадський зумів зберегти цю інституцію як осередок козацького самоврядування.

Однією з найсуперечливіших сторінок гетьманування Скоропадського став Згін населення з Правобережної України на Лівобережжя (кінець грудня 1711 — лютий 1712). Після Прутського миру 1711 року та невдалого походу Пилипа Орлика Петро I вирішив знелюднити Правобережжя, щоб позбавити поляків і можливих союзників Орлика людського ресурсу. Цар наказав переселити населення семи правобережних полків. Скоропадський, отримавши тиск від фельдмаршала Шереметєва, видав універсали із закликом до переселення (з погрозами покарання за непокору). Сам він намагався уникати прямої участі в цій акції, розуміючи її трагізм. За різними оцінками, було переселено від 100 до 200 тисяч людей. Правобережжя знелюдніло, господарства спалили, козацькі полки розпустили. Лівобережжя отримало значний демографічний приріст, але й величезні проблеми з розселенням.

Попри постійний тиск, Скоропадський не був лише слухняним виконавцем. Він протестував проти захоплення земель російськими вельможами, обмеження української торгівлі та промисловості, а особливо — проти указу 1720 року про заборону українського друку. У 1722 році, коли Петро I створив Малоросійську колегію для контролю над Гетьманщиною, Скоропадський поїхав до Петербурга, щоб відстоювати автономію, але безуспішно. Він помер 14 липня 1722 року в Глухові, залишивши по собі спадщину останнього гетьмана, який намагався зберегти козацьку державність в умовах імперського наступу.